Історія єврейської громади Львова налічує понад 700 років та розпочинається ще з моменту заснування міста. Так, у найстаровинніший міській актовій книзі є записи 1383 і 1384 рр., де говориться про громаду євреїв, які проживають в межах міських фортифікацій. Деякі історики припускають, що частина євреїв переселилася до Львова ще в княжі часи зі зруйнованого монголами Києва. Дехто говорить про євреїв стародавнього Львова, ніби вони прибули разом з караїмами з Візантії або навіть є нащадками населення Хазарського каганату. Перші єврейські поселення утворені при підніжжі гори Високий Замок ще в часи заснування Львова у вигляді передмістя, яке пізніше назвали Краківським. Однак не виключено, що євреї заселяли ще попереднє, до-львівське поселення. Найдавніші відомості про євреїв Галицько-Волинської Русі відомі з 11 ст, це згадки 1085 р. про іудеїв з Перемишля. Хоча згідно іудейських джерел, ще в 9 ст. єврейські купці доставляли цілі каравани товарів з піренейських країн в руські, тобто ймовірно, в північну Галичину. Коли князь Лев переніс столицю з Галича до Львова, то біля русів поселив в місті також вірмен, татар, сарацинів, караїмів та іудеїв. Княже місто розкинулося між західними схилами Замкової гори і руслом Полтви. Уже в тому древньому Львові громада іудеїв була найчисленнішою на Русі. Це стверджує львівський хроніст Бартоломей Зиморович, який під 1270 р. пише, що у Львові серед «тямущих купців, які збіглися на Русь навіть з заморських країв... були юдеї, які продавали одяг, посуд і міняли гроші ...», відмітивши, що «плідне юдейське плем'я розрослося до нескінченного».  Друга частина євреїв переселилася до Львова з Німеччини та Богемії вже в XIV ст. завдяки польському королю Казимиру III, який у 1349 р. завоював Львів. Казимир ІІІ виявився єдиним з європейських монархів, який отримавши привілей надання магдебурзького права, видав указ прийняти в своїй державі євреїв-вигнанців з багатьох європейських країн. У 1367 р. Казимир Великий надав львівським юдеям окремий привілей, який за зразком привілею Болеслава Побожного від 1264 р. для євреїв польського королівства, підтверджував права львівських євреїв на автономію, свободу в торгівлі і кредитуванні, а також безпеку від переслідувань. Польський історик Ян Длугош пояснює це пристрастю короля до своєї улюбленої красуні-єврейки Естер. Подальшим глобальним наслідком такої політики Казимира було те, що в кінці XIX - початку XX ст. на землях колишньої Речі Посполитої, а це в основному російська Польща, австро - угорська Галичина і російське Поділля, проживало 70 % усього світового єврейства.

Картина  центру середньовічного Львова

Досить швидко, з припливом євреїв з країн Заходу, повсякденною мовою євреїв Львова став ранній варіант мови ідиш, і цих «німецькомовних» євреїв стали називати ашкеназім - від єврейської назви Німеччини - Ашкеназ. Львів став єдиним європейським містом, де була не одна єврейська громада, а дві – міська та приміська. Більш давня та численна громада знаходилася в Краківському передмісті на замкових землях на правому березі Полтви (теперішній просп. Чорновола) на південний захід від Старого Ринку (існує з 1352 р.), а друга громада розмістилася у місті (існує з 1387 р.) по вул. Єврейській. Ймовірно якась частина заможних євреїв переселилася з Підзамче над Полтвою до нового центру міста. З іншого боку, справедливою є думка, що багато євреїв центру Львова були новими переселенцями з Німеччини, Чехії, Південної Польщі. Як писав професор Маєр Балабан, різне походження пояснює великі відмінності, які були помітними до початку XX ст. в побуті та ментальності євреїв передмістя і міста. Євреї княжого міста, на думку відомого історика Якуба Шаля, мали багато спільних рис з місцевим населенням Львова і це відбивалося в їх мові, одязі, звичаях. Кожна з громад у Львові провадила своє життя, мала окремі права і привілеї і тільки у надзвичайних випадках об'єднувалася з іншою. У 1356 р. Львів отримав Магдебурзьке право від короля Казимира ІІІ, а магістрат був органом міщанського самоврядування, а інша - передміська - королівському старості. До 18 ст. громади, фактично, ворогували: шлюби між їхніми представниками були практично виключені, а єврей з передмістя не пішов би жити у середмістя, і навпаки. 

Передміська громада мала дещо краще економічне становище, ніж міська: старости були зацікавлені у збільшенні прибутків короля, а отже, і власних. Тому, вони всіляко опікувалися євреями, надавали їм привілеї. Зовсім інша ситуація була у середмісті. Там євреї були конкурентами купців і ремісників. Звідси і обмеження в заняттях торгівлею і ремеслом. Однак передміська громада не була так захищена, як середміська, від ворожих нападів.

У середньовіччі євреї у Львові були четвертою нацією і творили окрему громаду як релігійну, так і політичну, з власної автономією, незалежною від міської влади. У 1550 р. в громадах налічувалося 559 і 352 євреїв відповідно, обидві громади вели окреме життя, володіючи окремими правами і привілеями, з усіма інституціями, зі своїми синагогами і ритуальними банями - міквами, своїми кагалом, судами і урядом, своїми школами, шпиталями і цехами.  Загальним для них було тільки кладовище - кіркут, яке знаходилося на Краківському передмісті на схилах пагорбів на лівому березі Полтви і займало територію в районі сучасних вул. Шпитальної, Клепарівській, і Раппопорта (тепер територія Краківського базару). Вперше воно згадується в документах під 1414 роком. Найстарішим надгробком, який знаходився на тому кладовищі до його руйнування нацистами, була мацева 1348 р. на могилі хлопчика на ім'я Яаков. На цьому кладовищі ховали також караїмів, які ще в 15 ст. мали свою громаду з храмом - кенасою на Краківському передмісті, а в 16 ст. перебралися до Давидова.

Міські євреї мали право жити лише в межах свого кварталу.  Спочатку, в 14 ст. єврейська громада володіла лише кількома будинками, які очевидно були дерев'яними, але згодом єврейське гетто розросталося, воно охоплювало дві основні вулиці: частина сучасних вулиць Івана Федорова і Староєврейської. Зі східного боку його кордоном була стіна міського арсеналу, з південної - міська стіна. Західний кордон утворювався стіною, яка захищала квартал від вулиці Скотської (нині вул. Сербська). З півночі єврейські будинки прилягали до задньої частини будинків на вул. Руській. На ніч Єврейські ворота зачинялися з боку міста і зсередини. Ділянки, що тяглися вздовж міських стін належали до мало-престижною через те, що були найуразливішими під час нападів на Львів. Через  тісну забудову юдейських ділянок і нехтування безпекою єврейські квартали часто потерпали від пожеж (1494, 1527, 1571 1616 рр.), які часто траплялися у Львові. Зокрема, 5 серпня 1494, як пише Зиморович, «юдеї, вогненна небезпека християнського світу, перетворили четверту частину міста в попіл. Вогонь, зруйнувавши їх будинки, перекинувся на прилеглі околиці, тобто Ринок ... і ближні будинки русинів ... ». Через пожежі виникали протистояння між юдеями і консулами, які відповідали за безпеку цілого міста. Щоб компенсувати збитки після пожежі 1616 р., через яку вщент згорів єврейський квартал, євреям дозволили будувати нові дерев'яні будинки, доки їм не вистачило коштів на кам'яні будинки. Висота дерев’яних будинків не повинна була перевищувати 2  яруси, а для запобігання пожежам вони повинні були мати кам'яні підвали і печі. Ці будинки могли стояти «до старості», а потім потрібно було будувати тільки кам'яні споруди.

В середмісті стояла Велика міська синагога, про що стверджує привілей Казимира Великого, в якому йдеться про присягу міських юдеїв на дверях шулу (синагоги). Під 1387 р. міські книги згадують вул. Жидівську вулицю, а під 1407 р. - Жидівську вежу. Синагога стояла на місці, де гуртувалося життя міської єврейської громади. У тодішніх синагогах здійснювалися суди, вибори і збори кагалу. Перше офіційне засідання львівського кагалу в повному складі відбулося в 1497 р. Кагали були організовані на тих же засадах, що і в інших містах, але мали ще трьох суддів. Кожен кагал створювався з 40 мужів, репрезентантами кагалу було двоє старійшин. У 1634 р. було надано дозвіл на спорудження окремого будинку для зборів кагалу навпроти будівлі старої міської синаогоги. Пізніше у цьому будинку був бейт-гамідраш (Дім Вчення), який був зруйнований нацистськими окупантами. Головною персоною в культурному і громадському житті кожної громади був рабин. З Кінця 17 ст. у Львові було два рабини: «міський» - «святий громади львівської» і «приміський» - «земський» (Руського воєводства). Рабинів часто призначали, рідше вибирали. Їм безпосередньо підпорядковувався так званий даянім - єврейський суд, що складався з 12 «міських» і 12 «приміських» суддів. Соціально євреї структурувалися на елітарну верхівку, середній клас і біднота та керувалися старійшинами.

Обидві громади Львова збільшувалися і багатіли, їхні багаті члени допомагали розвиватися юдейській культурі. З другої половини 16 ст. у Львові почала розвиватися талмудична наука. При «міській» і «приміській» синагогах діяли єшиви, творили відомі вчені і рабини.

Квартал міської юдейської громади формувався поступово. Консули здавали в оренду і довічно дарували багатим юдеям порожні ділянки на виділеній для них вул. Єврейській, яку перед цим заселяли русини. Про це пише М. Балабан: «Хоча дільниця називалася юдейською, однак ще в другій половині 16 ст. були в ній російські будинки, зокрема міщанські під міською стіною на вулиці Боїмів (зараз вул. Староєврейській) 30, 32, 34». Вулиця Староєврейська була раніше розділена на 3 частини, в 1871 р. отримала назву Векслярської, а в 1888 р. її перейменували на вулицю Боїмів. На розі теперішньої вул. Івана Федорова збереглися залишки колодязя, з якого вся єврейська громада брала воду. Забудова юдейської дільниці проводилася згідно міських будівельних норм з характерною щільністю, з граничними стінами, організацією водопостачання та водовідведення. З найдавніших пір середмістя мало розгалужену водопровідну систему, яка охоплювала і єврейський квартал. Зокрема, у  1407 р. виділено 14 грошів на каналізаційний водопровід, 15 грошів на циліндричні труби для шулу (синагоги) і 15 грошів на труби для Жидівської вежі. У 1556 р. місцева влада Львова склала угоду з євреями Львова, згідно якої зобов'язувалася побудувати їм колодязь посеред їх вулиці і пустити в нього питну воду, а вони - щорічно платити в міську касу по 20 золотих і по 4 гривні за користування міськими дорогами і мостами. 

Загалом, через упередження міщан та антиєврейську політику міської ради та церкви, століттями дільниця була ізольованою від решти міста. 

Вулиця Єврейська (Бляхарська, а пізніше в австрійські часи Judengasse, нині вул. Федорова) була головною єврейською вулицею в тісному кварталі. До неї можна було дістатися через кам'яні Єврейські Ворота (Porta Judaeorum), на ідиш «дас тойр». Ці ворота висіли на двох контрфорсах на вильоті вул. Єврейської на вул.  Руську і охороняла гетто від різних погромів. Єврейські ворота були меншими від обох міських воріт - Краківських та Галицьких, а також від хвірток - Босяцької і Єзуїтської, через що їх називали також хвірткою. Також розповсюдженою була їх назва "Жидівські Ворота". Вони проіснували до 18 ст. Вночі ворота зачиняли на замки з обох сторін. Євреї не мали права селитися поза межами дільниці. Це призвело до їх масового переселення у невеликі містечка (штетли) навколо Львова. 

У 1628 р. євреї були вже власниками 11 ділянок в середмісті, на яких було 35 будинків. Також  вони мали стару (збудована 1555 р.) і нову (зведена у 1582 р.) синагогами, будиночок, в якому жив рабин і учні, а також 5 мізерних ліплених будиночків, притулених до міського муру, загалом 38 єврейських володінь (за даними Романа Зубика - 41 будинок).

Ще на зламі 16-17 ст. єврейське гетто в основному було забудовано партерними і двоярусними будинками і мало багато вільного місця, а також були і старі будівлі. Швидке розростання єврейського населення призвело до подорожчання земель. Після пожежі 1571 р. магістрат заборонив євреям будувати дерев'яні будинки, але на їхнє прохання король скасував цю заборону. А вже після пожежі 1616 р. вигляд єврейського кварталу змінився до невпізнання. На місці невеликих дерев’яних хаток були побудовані чотири-і п'ятиярусні будинки, забудовувалися двори і вулички, і навіть з'явилися єврейські будинки при міській стіні. У 1628 р. євреї були вже власниками 11 ділянок в середмісті, на яких було 35 будинків. Також  вони мали стару (збудована 1555 р.) і нову (зведена у 1582 р.) синагогами, будиночок, в якому жив рабин і учні, а також 5 мізерних ліплених будиночків, притулених до міського муру, загалом 38 єврейських володінь (за даними Романа Зубика - 41 будинок). Про це пише в тодішньому описі Львова купець і мандрівник Мартін Груневег, що жив в ньому 1582-1601 рр.: «У Львові є дві вулиці, заселені євреями. Вони живуть в красивих кам'яних будиночках і мають там свою кам'яну синагогу». Згадав він і про приміську громаду: «Багато їх, юдеїв, живе і на Краківському передмісті».

Основою економіки єврейського кварталу була жвава торгівля, євреям було дозволено також займатися ремеслом і лихварством. Оскільки євреї виступали конкурентами купців і ремісників, це викликало ненависть городян. Багаті євреї також орендували у феодалів їхні маєтки і право торгівлі спиртними напоями в їх володіннях.

Євреї Львова відігравали помітну роль в економічному житті міста, який був тоді важливим центром транзитної торгівлі Польщі з Туреччиною і її європейськими і малоазіатськими володіннями. Вони займалися також внутрішньої оптовою торгівлею, орендою маєтків, були власниками винокурні і пивоварних заводів, виступали в якості митних і податкових агентів, кредиторами польських королів і галицької знаті і відкупниками податків. У другій половині 16 ст. у Львові діяв банкірський будинок Дона Йосефа Насі. Однак більшість євреїв все ж були крамарями, коробейниками і ремісниками.

Торгові права євреїв Львова ґрунтувалися на дарованих польськими королями грамотах, скасування або обмеження яких, особливо в галузях роздрібної торгівлі та ремесел, постійно вимагали місцеві купці християнської віри. На щастя, королівські укази, викликані вимогою місцевих купців, рідко мали абсолютний характер, і в них завжди вдавалося вносити поправки.

 У 1493 році король Ян Альберт обмежив оптову торгівлю євреїв худобою і текстильними виробами, але король Олександр Ягеллон в 1503 р. і 1506 р. відновив їх колишні права. Сигізмунд I Старий то розширював (1515 р.), то обмежував ці права, в 1527 р. скасував всі обмеження, але в тому ж році відновив їх, тобто ситуація увесь час була невизначеною. Також євреям Львова було заборонено оселятися за межами єврейського кварталу. У 1581, 1592 і 1662 р. між громадою Львова і міською управою укладалися угоди, що регулювали торговельні права євреїв і виступали тимчасовим компромісом між місцевою владою і євреями. Відновлення цих угод і визначення їх точного змісту в 17-18 ст. супроводжувалося протестами християнських торгівців і ремісників. Тільки на початку 17 ст. єврейським ремісникам вдалося створити власні цехи.

Велика кількість євреїв прибуло до Львова після 1569 р. із заходу, коли згідно Люблінської унії, поляки і євреї отримали право переїжджати на схід, на землі Великого князівства Литовського. У 15-16 ст. центр культурного та економічного життя європейських євреїв перемістився з країн над Рейном на Схід - в Польщу і Литву. Саме тоді відбулося масове розселення євреїв на землях Західної України. Сюди мігрували іудеї-ашкенази, яких вигнали з Німеччини, і почалося переслідування в Угорщині і Чехії, а також іудеї-сефарди з Піренейського півострова - Португалії та Іспанії, що відрізнялися культурою, традиціями, способом життя, більш наближених до умов Іспанії часів Кордовского халіфату. Багато їх оселилося в містах і передмістях Львова, Перемишля, Дрогобича... Єврейська громада Львова разом з громадами Кракова, Познані та Любліна вважалися найбільшими в Європі після Венеції. Ашкенази і сефарди якраз і визначили характер і культуру іудеїв Східної Європи.

У 1656 р. король Ян II Казимир видав заборону здавати євреям в оренду будинки і крамниці за межами єврейського кварталу. У 1709 р. цю заборону підтвердили міська влада Львова, а в 1710 р. король Август II. Однак, євреям вдавалося обходити цю заборону: в 1738 р. у Львові було  понад 70 крамниць без права торгівлі, які належали євреям.

У львівському єврейському кварталі численність населення поступово зростала, а ціни у 15-16 ст. на землю  на території гетто зросли в сто разів. Тому в гетто з'явилися найвищі, до п'яти поверхів, житлові будинки в місті. Кам'яну забудову вул. Єврейської формували багаті юдеї. Деякі з них відзначалися своєю діяльністю: у 1590 р. реб Ісраель Юзефович викупив у Жолкевських кам'яний будинок на вул. Бляхарський, 28 і адаптував під ієшиву (талмудичну школу), першим ректором якої став його зять Йегошуа Фальк бен Олександр Коген, що був відомим вченим і головою єврейського сейму 1607 р.;  Менахем  Сімха Еммануїл де Йона спорудив ренесансний кам'яний будинок, названий Докторським (по вул. Бляхарській, 19).

Саме в цей час у Львові оселилися видатні рабини - раббі Давид бен Шмуель ГаЛеві Сегал, який написав твір "Турей Загав", на честь якого названо синагогу Нахмановича, та його рідний брат раббі Іцхак. На початку 17 ст. відомий талмудист Майєр з Любліна посів посаду рабина громади міста, але згодом він покинув місто через конфлікт з Йегошуа Фальком. Кінець 16-го - початок 17-го ст. у Львові ознаменувались появою у львівських громадах меценатів та фінансистів. 

Відомо, що Львів був адміністративним центром Галичини та єврейські громади Львова мали своїх представників в об'єднаній організації єврейських громад Східної Європи. Серед них головний рабин Львова раббі М.П. Харіф (1625-1702), раббі А. Рапопорт (1584-1651), який впродовж більш ніж 40 років був головою львівської єшиви і завідував збором пожертвувань до фонду підтримки єврейського населення в Ерец-Ісраель, а реб Менахем Сімха Емануель де Іона (помер в 1702 р.), обраний придворним лікарем Яна ІІІ Собеського, виконував обов'язки парнаса єврейської громади, посла та спікера в сейм коронних євреїв та голови об’єднання єврейських громад. Система виборів до керівних органів громади призвела до того, що обіймати посади (як правило, на тривалі терміни) могла  тільки невелика кількість представників знатних і багатих сімей.

Найдавніші львівські синагоги були дерев'яними. Першими кам'яними синагогами були Велика міська і приватна синагога Нахмановича. Архітектурою ці обидві синагоги були побудовані за зразком західноєвропейських святинь, що було обумовлено напливом в кінці 15 - на початку 16 стє до Львова юдеїв - емігрантів з Чехії та Німеччини. Вони принесли зразки синагог, що створювалися в Німеччині на основі поєднання культур: німецької та традиційної єврейської.

У 1582 р. на гроші відомого єврейського мецената Ісаака бен Нахмана (Нахмановича) італійським архітектором Павлом Римлянином була зведена синагога в піздньоготичному стилі. У 1600-1606 рр. громада зійшлася у запеклій боротьбі з орденом єзуїтів, який претендував на право володіння ділянкою, на якому була побудована ця розкішна синагога. Єврейська громада перемогла, і синагога, названа ТаЗ (абревіатура від «Турей Заhав» - назви всесвітньо відомого коментаря раббі Давида гаЛеві Сегала на «Шулхан Арух») або «Ді Гільдене Ройзе» («Золота Роза» на честь невістки Нахмановича, яка загинула за таємничих обставин), залишалася на тому самому місці до часів Голокосту.

Синагога  "Турей Загав", рисунок А. Каменобродського, початок ХХ ст.

Забудова вул. Єврейської була сильно зруйнована пожежею 17 лютого 1645 р. Обидві громади Львова сильно постраждали при облозі міста козаками Б. Хмельницького (1648-1649 рр.) і подальших війнах другої половини 17 - початку 18 ст., особливо великої шкоди було завдано громаді Краківського передмістя. Їх будинки стали здобиччю ворога, і вони шукали притулку в місті. Боротьба християнського населення Львова з євреями, які займали чільне місце в торгівлі і ремеслах, тривала, незважаючи на активну участь євреїв в обороні міста (головним чином в відбитті атак російських військ в ході російсько-польської війни 1654-1667 рр.). Частими були погроми в 1572, 1592, 1613, 1618, 1638, 1664 рр. і пізніше, які організовувала шляхта, солдати, студенти ієзуїтської колегії.

Під час облог Львова 1648 р. Богданом Хмельницьким і 1655 р. російськими військами на вимогу видати всіх іудеїв місто разом з кагалом відкупилося. Хвиля релігійної нетерпимості, яка ширилася в Польщі під час «шведського потопу», 1664 р. зачепила і єврейські громади Львова, загинуло 129  євреїв та зруйновано багато будинків. Тоді єзуїтські студенти погромили і підпалили Приміську синагогу, в якій загинуло понад сто осіб. Король Ян Казимир влаштував суд над винуватцями, а також покарав 16 консулів і бургомістра шістьма тижнями в'язниці за допущення погрому. Багато єврейських будинків згоріло під час шведського вторгнення 1704 р. Крім того, громада повинна була заплатити шведам великий викуп, який вони вимагали таким чином: поки кошики наповнювалися золотом і сріблом, рабини висіли на побудованої в дворі шибениці. Юдейським громадам Львова разом з іншими доводилося платити викупи і під час інших облог. Антисемітські настрої у місті зростали: у 1710 р. стратили єврейку Адель з Дрогобича, яку несправедливо звинуватили у смерті християнської дитини та обіцяли виправдвти, якщо вона прийме християнство. Також навесні у 1728 р. ув'язнили та засудили до страти Щирецького раббі та двох братів Хаїма та Йегошуа Рейцессів. Щирецькому раббі вдалося втекти з в'язниці, Йегошуа Рейцесс покінчив життя самогубством у в'язниці, а лише Хаїму Рейцессу запропонували залишити його в живих, якщо він прийме християнство. Хаїм мужньо переносив тортури і помер. Єврейська громада викупила попіл обох братів і поховала його на старому єврейському кладовищі у одній могилі, встановивши високу мацеву, епітафія на якій починається словами: "І весь Ізраїль плакав..." . Навіть у ті жорстокі часи цей випадок був настільки диким, що паризькі газети написали про це двічі.

Згодом забудова внутрішньоміського єврейського кварталу настільки ущільнилася, що в другій половині 17 ст. після козацьких, татарських і московських навал львівські євреї почали емігрувати в навколишні містечка, а також осідати поза гетто: на юридиках сестер-бенедектинок, на землях Яблоновських, а, перш за все, на вул. Зарванській (частина Староєврейській) і вул. Руській, винаймаючи житло і магазини в будинках шляхти, духовенства і городян. Цей факт привів до нових королівських декретів, що обмежували права євреїв. Тільки після їх скасування у 1668 р. львівські євреї отримали право вільного володіння своїми сакральними спорудами, які вони зобов'язувалися реставрувати.

Деякі магнати і представники шляхти надавали підтримку євреям, виступаючи проти вимог городян заборонити євреям оселятися поза межами єврейського кварталу і обмежити обсяг їх торгівлі, і високо цінували користь, яку євреї приносили як державній скарбниці, так і приватним маєткам поміщиків. Незважаючи на різні катаклізми другої половини 17 ст. Львів притягав до себе численних жителів. «У ньому живе 6000 жителів, які займаються великим промислом», - записав у своєму щоденнику німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, який в 1670-1672 рр. подорожував Україною, - «євреїв тут живе безліч, крім того, мають ще свою власну вулицю в місті і на ній ще дві синагоги». На 1708 р. цілий Ринок був заповнений єврейськими крамничками, які розміщувалися зі сторони двору, навіть в королівському будинку, і тільки в деяких – з парадної сторони.

Неспокій, що охопив ряд східноєвропейських єврейських громад з появою саббатіанства, і викликані ним чвари торкнулися також громади Львова. Ав бейс-дін Львова раббі Давид гаЛеві Сегал відправив сина і пасинка до Шабтая Цві, і вони повернулися його затятими прихильниками. Але після краху саббатіанського руху в громаді загострився конфлікт, в 1722 р. прихильників руху піддали херему. Тридцять два роки по тому львівська громада була знову стурбована візитом Лейба Крісса (після хрещення - Ян Домінік Крисинський), розповсюджувача вчення чергового псевдомесії Я. Франка. Сам засновник секти франкістів прибув до Львова в грудні 1755 р., але на вимогу правління громади був змушений покинути місто, а влітку 1756 р. на секту було накладено херем.

Пізніше Львів став центром антиєврейських акцій, які розгорталися за намовою франкістів прелатами католицької церкви Польщі проти ортодоксального єврейства: в листопаді 1757 р. на міській площі були спалені зібрані звідусіль фоліанти Талмуду; в 1758 р. франкісти опублікували у Львові 9 догматів своєї віри, а 1759 р. франкісти охрестилися;  12 липня - 10 вересня 1759 р. відбувся гучний диспут між послідовниками Франка, що зводили на євреїв кривавий наклеп, і найвизначнішими рабинами південно-східної Польщі, яких очолював рабин Львова і округу ав бейс-дін раббі Хаїм бен Сімха hаКоhен Рапопорт (1700-1771). До січня 1760 р. у Львові хрестилося понад 500 франкістів, в тому числі сам Я. Франк, його дружина і діти.

У другій половині 17 ст. багато євреїв Львова (в першу чергу жителі вул. Єврейської) через перенаселеність їх кварталів стали переселятися в містечка, які належали польським та російським аристократам - Жовкву, Свірж, Бучач, а в кінці 17 ст. у Броди.

Протягом 18 ст. авторитет управління громади похитнувся через звуження меж його впливу після приєднання Подільської землі до Туреччини (1672-1699) і відмови окружних єврейських організацій підкоритися юрисдикції львівської громади та її рабину (1720). Розширення громад прилеглих містечок (Броди, Жовква і т.д.) обмежувало владу львівської громади, не всі громади бажали підпорядковуватися бейс-діну м.Львова. Економічне становище громади Львова помітно постраждало внаслідок виплати воєнних контрибуцій, а напади та грабунки в ході Північної війни 1700-1721 рр. привели громаду до фінансового краху. Правління громади після розпуску об'єднання єврейських громад на чолі з 7 обраними головами не могло вчасно повернути міській владі і католицькій церкві взяті їм позики і в 1770 р. збанкрутувало (ще в 1874 р. борг громади становив близько 500 млн. злотих).

У другій половині 18 ст. у Львові, як і у цілій Галичині, поширився новий релігійно-містичний напрямок іудаїзму - хасидизм, який базувався на ортодоксальному іудаїзмі і кабалі. Незважаючи на опір провідних рабинів-ортодоксів - міснагдім, хасидизм підтримувала єврейська громада і міський рабин Цві Розанес. Його поширенню сприяв також духовний наставник, рабин синагоги «Золота Роза» Менахем Марголійот (1740-1801).

Джерела

1. Zimorovich B. Historya miasta Lwowa, Krolewstva Galiciyi i Lodomeryi stolicy. - Lwow, 1835.
2. Balaban M. Dzielnica Zydowska jej dzieje i zabytki. - Lwow, 1909. - S. 16-21.
3. Mahler R., Ringelblum E. Teksty zrodlowe do nauki historiji Zydow w Polsce i we Wschodnej Europie. - Warszawa, 1930. - S. 25-26.
4. Schall J. Przewodnik po zabytkach Zydowskich m. Lwowa. - Lwow, 1935. - S. 7-9.
5. Balaban M. Zyzdi Lwowscy na przelomie XVI i XVII wieku. - Lwow, 1909. - S. 7.
6. Najstarsza Ksiega miejska 1832-1389/ Wydal A. Czolowski. - Lwow, 1892. - № 112 - 160. - S. 18 - 25.
7. Caro J. Geschichte der Juden in Lemberg. - Krakau, 1894. - S. 2-3.